АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ
Латинський термін compete означає знати, вміти, добиватися, відповідати. Терміни «компетенція» та «компетентність» зазвичай повʼязували з правом. Під компетенцією розуміють повноваження, обовʼязки та права, що надаються законом, іншим нормативним актом державному органу чи посадовій особі, а під компетентністю – відповідність здібностей та вмінь субʼєкта здійснювати компетенцію. Компетенція є дозволена законом форма правління. Компетентність є дійсна якість субʼєкта, яку він може мати і без компетенції. Ускладнення та спеціалізація соціальних інститутів та відносин вимагали розширення поняття компетентності стосовно інших професій. Виявилося, що компетентність має важливе значення у професійній діяльності педагога, лікаря, керівника та ін. Професійна компетентність означає відповідність знань, здібностей та умінь працівника його професійним та посадовим обовʼязкам і правам. Але працівник поза своєю професією має й інші соціальні статуси залежно від належності до тієї чи іншої спільності, чи то сімʼя, коло родичів і друзів, громадські організації, громадянство, нація та ін. Такі статуси важливі для особистості не менше професії. Виникає необхідність у понятті, яке фіксувало б відповідність цінностей і знань, здібностей та умінь субʼєкта його реальному соціальному статусу, згідно з належним рівнем культури, моральності та права. У ролі поняття виступала метафора «соціальна зрілість». Тому виникли підстави уточнити поняття як соціальну компетентність.
Соціальна компетентність є інтегративною соціальною якістю особистості, що включає до свого складу ясне ціннісне розуміння соціальної дійсності, конкретне соціальне знання як керівництво до дії, субʼєктну здатність до самовизначення, самоуправління та нормотворчості; вміння здійснювати соціальні технології в основних сферах життєдіяльності (у системі соціальних інститутів, норм і відносин) згідно з належним рівнем культури, моральності та права. Питання соціальної компетентності актуальне з низки обставин загального і приватного характеру. Зі зростанням впливу людського капіталу зростає значення освіти, підготовки фахівців. Освітня політика враховує не лише загальнонаціональні інтереси, а й загальні тенденції світового розвитку, що впливають на систему освіти, зокрема: розширення можливостей політичного та соціального вибору, що потребує підвищення рівня готовності особистості до такого вибору; значне розширення масштабів міжкультурної взаємодії, у звʼязку з чим особливої важливості набувають фактори комунікабельності та толерантності; зростання ролі людського капіталу, що у розвинених країнах становить 70-80% національного багатства, що, своєю чергою, зумовлює інтенсивний, випереджальний розвиток освіти як молоді, так і дорослого населення/
ок освіти як молоді, так і дорослого населення [1-2]. Здатність до політичного та соціального вибору, комунікабельність та толерантність, випереджальний розвиток освіти припускають саме соціальну компетентність особистості. Проте, з теоретичного погляду, головним є поняття людського капіталу. Капітал у перекладі з латинської означає «головний». В економіці під капіталом розуміється певне економічне ставлення, виражене як самозростаюча вартість на основі виробництва за допомогою обертання: тобто капітал розуміється у суто речовій формі, за якою людський вимір приховано. Людський зміст капіталу наново відкрили фахівці з культурної антропології та етнології, досліджуючи утворення соціуму на прикладі архаїчних товариств, які не знають ринкових відносин. Вони запровадили поняття колективного символічного капіталу та довели, що власне людські звʼязки утворюють людський соціум. У рамках такої «культурної економіки» за зовнішнім ставленням до «іншого» (предмету) субʼєкт вбачає внутрішнє ставлення до самого себе, до людських продуктивно-творчих сил, які відображені у предметі. Крім того, соціальні системи «чуттєвонадчуттєві». Чуттєвому сприйняттю дана лише зовнішня, предметно фіксована сторона цієї реальності. Сутність її у формі відносин для людей сприйняттю не дана, адже стосунки осягаються «тільки в ідеях» силою абстракції. Сприйняття має справу лише з носіями відносин. Так, держава є організована спільна воля громадян, представлена у повноважних органах та громадянах. Слід також зазначити, що однобічність підготовки фахівців у тому, що ставка робиться на ставлення «людина - професія» і «людина - техніка». При цьому упускається вирішальна роль відносин «людина - людина», важлива і у позапрофесійних галузях життєдіяльності людей. Суспільній свідомості властива недостатня ясність у розумінні феномену техніки та технологій. Їх зазвичай зводять до матеріального початку. І щоб бути субʼєктом у системі соціальних відносин та норм, організації та управління, громадяни повинні мати належну гуманітарно-соціальну підготовку. Така підготовка технологічно потрібна кожному громадянину, незалежно від його професії. Виникає питання не лише про професійну, а й про соціальну компетентність. Як свідчить досвід госпдоговірних робіт із підприємствами, представники останніх відзначають у молодих працівників низку недоліків. Це – нерозвинена здатність до самовизначення, самостійного вибору та прийняття рішень, невміння оцінювати свої вчинки з позицій спільної справи та соціальна безвідповідальність; невиразне розуміння необхідності якісно виконувати виробничі обовʼязки, слабо виражена комунікативність у діловому спілкуванні з приводу спільних інтересів, невміння кооперувати свої особисті зусилля із зусиллями інших у вирішенні спільних завдань, фокусування уваги на особистих інтересах при байдужості до спільної справи. Ці вади дають про себе знати ще більшою мірою поза професійної діяльності ˗ у галузях особистого та громадянського життя. Ці недоліки можна звести до одного - невизначеності ціннісної свідомості, абстрактним соціальним знанням, нерозвиненим субʼєктним якостям та відсутності належних умінь здійснювати соціальні технології в особистій, громадянській та професійній сферах життєдіяльності. Зазначені обставини зумовлюють актуальність розвитку соціальної компетентності особистості.